... коли дуби упали ...
Дуб – це унікальне дерево. Воно є символом сили та непохитності, а в національній міфології це дерево уособлює єднання світів – сакрального, реального життя та світу предків. Сьогодні я пишу про Дідів, які впали. Саме ті, що відкривали "ворота" на Радомишльщину, були візитівкою... мабуть і будуть трохи пізніше, коли їх спробують підняти. Так, їх необхідно встановити знову, та мова не про те. Для мене важливішим показником є те, чому вони упали і як на це реагують мешканці міста, громади, району, області...
Минулого літа один з дубів похилився і важко опустився на землю. Він мовчки лежав не один день, про це мовчали соцмережі, активісти та ЗМІ. Поодинокі відпочивальники хвацько розбивали пляшки об підніжжя сакральної памяті поліського містечка. Трохи згодом, силами лісового господарства Діда підняли, підцементували. Залишки цементосуміші підлили і під сусіднього Дуба. Мабуть для профілактики. Не допомогло. Безжальна стихія та час осіла на плечі недоглянутої деревини. Довгі місяці все нижче вклонялись горді Діди. І впали.
Посивілі дуби лежать. Мешканці та гості міста "селфяться" з занедбаною спадщиною, зганьбленою візитівкою Радомишльщини...
Ось про це я й хочу сказати. Мова навіть не про Дуби, адже час безжальний до усіх памятників та памяток. Я про байдужість. Байдужість тих, хто мав би реставрувати, доглядати, обробляти і т.д. Байдужість тих, хто мав би вчасно реагувати. Байдужість усіх, хто мав би поважати...
